Клаудія Фішер
В основу статті покладено доповідь, прочитану авторкою 15-го червня 1999 р. в Інституті імені Георга Еккерта у Брауншвейзі. У ній викладено міркування, що відображають погляд західного фахівця, тобто бачення «зі сторони». Безперечно, це позначено почуттям неабиякої симпатії і виникло не на порожньому місці. Оцінка ґрунтується на певній поінформованості, адже в 1995/1996 навчальному році авторка отримала нагоду набути чималого досвіду в процесі викладання німецької мови у школі №25 м.Одеси, а також завдяки участі, спільно з Одеським інститутом підвищення кваліфікації вчителів, в організації різноманітних освітніх заходів. Сподіваємось, що таке бачення буде цікавим для колег і зможе спонукати до жвавої дискусії.
У вересні 1997 р. Асоціацією викладачів історії та суспільних дисциплін “Доба” було оголошено про перший конкурс учнівських пошукових робіт з історії України «Слідами історії» на тему: “Історія моєї школи”. При детальному знайомстві із цим заходом найбільше враження на мене справили:
- добра організація проведення конкурсу ;
- цілковита незалежність від традиційних для країни відносин з відомчими структурами («Доба» покладалась лише на можливості власної організації та на ентузіазм, який викликав її проект);
- прозорість і чіткість проекту та його окремих етапів (добре оформлений, з ясно сформульованими умовами участі, методичним путівником, інформацією про способи і види консультування з боку наставників, переліком критеріїв оцінки, і все це витримано в дуже приязному, підбадьорюючому і зрозумілому для молодої людини тоні).
Існувала й суттєва змістовна відмінність вимог осмислення історії від того, що на той час було новим в Україні. Для мене, з огляду на набутий мною досвід, новими були такі моменти:
- дослідження повинно ґрунтуватись на реальній самостійній пошуковій діяльності, основою якої є вивчення першоджерела, свідчення сучасників та документальні підтвердження;
- необхідно було здійснити самостійний аналіз;
- матеріали, які суперечили один одному, потрібно було залучити до розгляду питання, врахувати і дати їм відповідну оцінку;
- перед молодими людьми ставилось завдання знайти власні шляхи наукового пошуку і власне тлумачення проблем[1].
Організатори конкурсу з історії не очікували такого успіху: загалом на адресу конкурсу було надіслано 464 учнівські роботи, над якими працювало 2011 учнів. Твори надійшли з усіх 27 регіонів України. На конкурс приймались роботи, написані як українською, так і російською мовами[2].
Під час церемонії відзначення переможців мені була надана можливість коротко ознайомитися з премійованими та непремійованими роботами. На мене справило неабияке враження те, як молоді люди зуміли витримати вимоги, що висувались до конкурсних робіт. Всі твори були оформлені з великою любов'ю до найменшої деталі, дуже ретельно і з чималим творчим хистом. Звісна річ, у багатьох випадках переважав описовий підхід, «аналіз» лише зрідка можна було назвати достатньо глибоким, а своя точка зору (якщо вона й була) виглядала невиразною і аморфною. Особливо тяжким для молодих людей, за їхнім власним визнанням, виявилось те, що довелось мати справу з різними джерелами. І тут деякі з учасників відмежовувались від думок, що обстоювались меншістю фахівців, щоб зробити виклад гладким і послідовним. Однак, таке явище, на мою думку, є доволі типовим для початкових стадій будь-якого конкурсу.
Навесні 1999 р. я отримала можливість прочитати 14 творів, написаних лауреатами конкурсу після його закінчення. У них вже не йшлося про історію власної школи. Теми були зовсім іншими, їх можна було вибирати на власний розсуд і смак. Автори цих творів були претендентами на участь у міжнародному молодіжному семінарі[3], який було заплановано провести наприкінці серпня 1999 р. у Федеративній Республіці Німеччина. Загалом надійшли твори від десяти учениць та чотирьох учнів віком від 14 до 18 років. Стимул для сумлінного виконання завдання виявився досить сильним.
Насамперед, мене цікавило питання про те, яким темам або об'єктам дослідження віддали перевагу учні.
Майже всі 14 творів[4] присвячено Україні або суто українській тематиці. У більшості з них вимальовується національне, націонал-демократичне або патріотично-політичне бачення (робота № 1: «Я хочу повернутись в Україну», № 2: «Боротьба українських козаків проти турків і татар», № 4: «Павло Скоропадський і його гетьманат», № 6: «Деякі питання національної політики в Україні в 20 - 30-ті роки», № 7: «Кіровоград - перлина степу», № 8: «М. Грушевський -вірний син свого народу», № 9: «Скарби моєї країни», № 10: «Традиції українського Полісся», № 13: «Шевченкова земля», № 14: «Від Рівненської української гімназії до Рівненської державної міської гімназії № 1»).
В основу деяких творів покладено місцеву історію або історію сім'ї. В одному з них оповідається, зокрема, про долю прадіда, депортованого в 1950 р., в іншому - про життя місцевих німецьких поселенців. Є твір про історію школи, в якій побував один з авторів. Усі роботи виконані дуже старанно і ретельно: вражає, що молоді люди не пошкодували часу, щоб ґрунтовно опрацювати і бездоганно зобразити обрану ними тему. Але, можливо, саме з цієї причини більшість творів засвідчують швидше сумлінність і «добру вихованість» їхніх авторів, ніж аналітичний, а то й критичний підхід. Виникає враження, що першоджерела та опитування переважно не використовувались, натомість досить часто має місце компіляція наукової або науково-популярної літератури, що є відгомоном офіційної думки.
3. ЯК ВИСВІТЛЮЮТЬСЯ У ТВОРАХ ІСТОРІЯ ТА ПОДІЇ?
Я була вражена обсягом і питомою вагою «героїчного пафосу», який посідає почесне місце на сторінках творів. Проте я цілком усвідомлюю, що поняття «героїчний пафос» у цьому випадку, можливо, не є оптимальним. Адже воно характеризує явище, яке нас цікавить, спрощено, а тому й неповно. Швидше, слід говорити про фетиші, взірці, ідеали та моделі, як буде показано більш точно в ході подальшого викладу[5]. З міркувань cтислості, я користуватимусь надалі словом «пафос» і спробую детальніше розтлумачити його значення.
Отже, основними ознаками «пафосу» у вживаному тут розумінні є:
- переоповідання славетних міфів про утворення і розвиток нації у формі логічної і послідовної історії від її витоків (Геродот) і до сьогоднішнього дня;
- любов до власної країни, до рідної мови, до місця народження і рідного краю предків, гордість за історичну спадщину і культуру;
- описи власного міста чи школи, чудових споруд, славетної історії, знаменитих синів (не дочок), легенд і красунь;
- розповідь видатних, гідних подиву, визначних людей, які не робили помилок (а якщо й так, то не з власної вини) або яких безневинно переслідували;
- оспівування військового хисту й блискучих перемог, досягнутих силою зброї окремими полководцями чи воєначальниками;
- і, зрештою, тенденція бачення історії як чогось надзвичайного.
Тексти, в яких «пафос» був для мене найпомітнішим, мали чіткий поділ на добро і зло. «Злом» у цьому зв'язку, як правило, вважається:
- загарбання турками і татарами;
- панування царя Миколи II;
- анархія;
- відсутність порядку;
- здатність піти на державну зраду;
- руйнування;
- тоталітарна більшовицька система;
- «кривавий привид комунізму»;
- непевність;
- усе, що заважало (і заважає) гідно жити і почувати себе українцем;
- відсутність можливості відвідувати елітну школу.
І добро, і зло розглядається як щось таке, що пов'язане з особою учня, стосується його («Мій Кіровоград»[6] , «Історія нашого народу»[7], «Скарби моєї країни»[8], «Моя рідна Україна»[9] і т. д.).
Яким чином розрізняється добро й зло? Дієвим критерієм розмежування добра і зла для багатьох авторів, здається, є успіх: «...комуністам не вдалось побудувати нове суспільство»[10]; вторгнення татар закінчилось битвою на Калці, поле битви називається «святим місцем»[11], «символом свободолюбності українського народу»[12]; про козаків говориться, що після успішного розгрому ними турків і татар «їх військовий досвід здобув визнання у всьому світі»[13].
Для мови творів характерне нанизування евфемістичних, певною мірою поетично- піднесених понять. Про спогад говориться: «...він полетить, як білий птах, через сторіччя»[14]. У творі про М. Грушевського зустрічаються такі вислови: «гігант національної культури», «національна гордість народу», а про його роль героя-провісника сказано, що «він був людиною, яка будила совість народу»[15]. У цьому творі, до речі, немає посилання на жодне джерело. У творі про скарби батьківщини, в якому йдеться про місце битви на Калці, зустрічаються звороти на кшталт «серцебиття історії», «символ любові козаків до українського народу»[16]. Сергеєв присвятив свій твір боротьбі українських козаків проти турків і татар. Він намагається возвеличити військовий талант козаків, які, згідно з його уявленням, «будять прагнення до волі», такими словами: «героїчний дух козаків і Запорізької Січі надихав увесь український народ», «козаки стали найсильнішою військовою потугою світу» завдяки «блискучій діяльності кошового Івана Сірка»[17]. Для того щоб надати ролі козацтва ще більшої ваги, Сергеєв ставить його в один ряд з американськими ковбоями та скандинавськими вікінгами.
Проте є невелика кількість творів, у яких «пафос» або відсутній взагалі, або ж представлений дуже слабо. Мене цікавило питання, у чому ж полягають їхні відмінності. Висновок, до якого я дійшла, не можна назвати несподіваним. Фетишам, кумирам або ідеальним героям не знаходилось місця в тих творах, в основу яких було покладено джерела або свідчення сучасників, хоча об'єкт їхнього аналізу був якщо й не однаковим, то подібним (так, наприклад, у двох таких роботах йдеться про рідну школу). Отже, в підсумку, можна констатувати наступне: використання джерел і посилання на факти є надійним засобом уникнення «пафосу» у розкритті тем[18].
4.1 Специфіка молодої держави?
Україна є молодою незалежною державою і починає повертатись до своєї власної національної історії, своїх національних міфів і національних героїв[19]. У 1997 році Ірина Бекешкіна[20] вказала на те, що Україні довелось одночасно пережити три злами у своєму розвитку: перехід від тоталітаризму до демократії, від централізованої до ринкової економіки і від статусу залежної республіки до незалежної держави. «Кожен крок у процесі цих докорінних змін породжував нові версії інтерпретації історичного минулого, теперішнього і майбутнього. Звичайно ж, спочатку відчувався досить сильний вплив недалекого минулого у складі СРСР. Проте поступово місія більшості історичних фігур, подій та концепцій змінювалась у руслі переосмислення «капіталізму», який з «відмираючої системи експлуатації» перетворився на «світле майбутнє». «Нація», у свою чергу, з «явища, приреченого на зникнення в процесі формування нової спільноти, радянського народу», виросла до базової основи людського життя та історії і т. д. і т. п.»[21].1. Бекешкіна стверджує, що радянська історія завжди була історією Російської імперії, а тому після здобуття незалежності Україною стався справжній вибух нової інформації, що стосувалась історії (в газетних статтях, теле- і радіопередачах). Ці процеси були обумовлені новою, свіжою, звільненою від старих стереотипів перспективою, яка приваблювала насамперед молодих людей. Так, українські школярі вважають особливо важливою дидактичну функцію саме історії і дотримуються думки, що історія «розкриває підґрунтя нинішнього способу життя і допомагає долати проблеми сьогоднішнього дня»[22]. Згідно з висновками наведеного вище дослідження, українські учні дотримувались думки про те, що історія навчає важливих речей. А розповіді вчителів про те, що в ній було добрим, а що шкідливим, що правильним, а що ні, оцінювались українськими школярами як чи не найважливіший підсумок їхньої навчальної діяльності на заняттях з цього предмета.
Те, що я сама бачила і з чим мала справу, дає підстави для сумнівів у тому, що люди, відповідальні за виконання цих завдань, до кінця усвідомили всю вагу і обсяг цієї відповідальності. Зокрема, система освіти відреагувала на політичні та соціальні зрушення заміною старих символів, героїв та взірців на нові без будь-якого серйозного критичного їх осмислення (нині в багатьох школах Тарас Шевченко «посідає місце» В.І. Леніна; у концертному залі вивішено портрети українських композиторів там, де раніше можна було бачити картини із зображеннями Чайковського, Мусоргського, Рахманінова та ін.; ці приклади можна наводити й далі). Існуюча система виховання в нинішніх умовах з великими потугами (а в мене особисто існують навіть побоювання, що вона в цьому взагалі не зацікавлена) торує шлях до методів, що сприяють самостійному осмисленню і критичній дискусії та грунтуються на наукових дослідженнях. Замість цього учнів і надалі навчають історії, в якій немає місця сумнівам чи протиріччям. Те, що навчальний матеріал є «новим» або принаймні іншим, не є для мене вирішальним аргументом. Адже при вивченні «старого», як і при подачі «нового» матеріалу, свідомість учня розглядається як «порожня» скриня, яку необхідно заповнити[23].І в тому, і в іншому випадку учень фігурує як об'єкт, який потребує формуючого впливу і свідомість якого з допомогою відповідного тематичного наповнення навчального матеріалу необхідно ліпити і адаптувати відповідно до нових умов. Ось і у наведеному вище дослідженні І. Бекешкіної знаходимо посилання на те, що домінуючим навчальним методом залишаються вербальні настанови, що вчителі надають значно більшої ваги поясненню і характеристиці, аніж розумінню і можливості збагнути взаємозв'язки і суттєві чинники.
4.2 Універсальне явище?
Існують, здається, аргументи на користь того, щоб не вважати прагнення до оспівування, обожнення героїв, кумирів, ідеалів якоюсь своєрідною, притаманною лише українській молоді рисою, а то й взагалі логічним продовженням пострадянської «старої звички»[24]. Можна, очевидно, говорити про цей феномен як про універсальне явище. Принаймні мені особисто приходить на згадку плакат із зображенням Че Гевари, який я обожнювала як ікону[25] у віці від 17 до 18 років. Чи є якась різниця в тому, кому поклонятись: офіційно визнаним героям чи тим, хто завдяки жорсткій критиці визнаних авторитетів став уособленням їхнього суспільного антиподу? Я не можу навести на підтвердження цієї тези якісь наукові аргументи, проте після особистих бесід у мене склалось враження, що ідеали, які утверджуються у свідомості учня в результаті дискусій, колізії думок, мають довге життя, оскільки у важкі, критичні періоди індивідуального розвитку часто стають єдиною опорою і втіхою для того, хто опинявся саме в такому становищі. Мої співрозмовники, можна сказати, полюбили своїх героїв, злилися з ними[26]. До міркувань з цієї теми я ще повернусь далі.
4.3 Результат історіографії?
Чи існує зв'язок між тим, що думає молода людина про історію та пануючим у суспільстві способом історіографії?
Чим є, по суті, історіографія? Історією, хоча це й звучить банально, є все те, «що записано у протоколі». Достойними ж протоколу є лише вагомі речі: розповіді тріумфаторів, життя людей, які добились успіху, великі події, видатні особи, вічні ідеї, старі прекрасні споруди... Таким є здавна прийнятий і звичний підхід до історії та історіографії. Нова українська історіографія й надалі буде залишатися в полоні цієї традиції, якщо вважатиме існування козацької республіки найважливішим і найславетнішим періодом в історії України як незалежної держави. Такий підхід створює в українських школярів (та й не тільки в них) уявлення про середньовіччя як «славетну епоху» в житті своєї країни.
Але саме фахівці-історики усього світу, та й не лише вони, вбачають в Україні колишню радянську республіку, право якої на національну незалежність є історично найбільш обгрунтованим. Зрештою, українці «з самого початку» були народом, який «завжди» боровся за побудову власної держави. І сьогодні Україна як «забута нація» з повним правом повинна відбутись як держава.
Я далека від того, щоб виправдовувати скоєну несправедливість. Проте я вважаю таку позицію наприкінці XX ст. застарілою принаймні на сто років. З досвіду процесу формування націй ми знаємо, як розцвітали тоді національні міфи, кліше та упередженість в уявленнях, за рахунок яких намагались провести розмежувальні лінії між представниками різних націй. Ми добре знаємо, як у рамках державних утворень того часу робились спроби вибудувати за допомогою насилля, війни, депортації і вигнання «етнічно чисті» державні народності. Зрештою, нам точно відомо, як використовувалась історія для того, щоб нацькувати людей і втягнути їх у війну один проти одного.
Мені набагато більше імпонує цивілізована історія, яка сприяє усвідомленню того, що існують різні можливості світобачення, історія, що допомагає збагнути, що люди є різними, але що цього не слід боятися; історія, що спонукає до розмови про відмінності та розмаїття поглядів; історія, що переконливо обґрунтовує доцільність осмислення власної та іншої точки зору, а можливо, навіть переосмислення свого світосприйняття. Якщо історія могла би стати невід'ємним елементом процесу замирення і кращого порозуміння між людьми, ми б лише виграли.
Саме такий підхід притаманний роботі Христини Музичук, в якій відтворена історія її школи[27] і ставляться запитання про ті речі, яких якраз немає в протоколі. Так, їй цікаво було б довідатись, хто сидів до неї в тому ж класі за її партою, на її місці. Чи йому або їй було так само нудно, як Христині? Як почувалась ця людина: голодною чи ситою? Яку мету ставила перед собою в житті? Чи потрапила до в'язниці, а може, й загинула? Чи брала участь у відбудові країни?
Гадаю, що в інтересах викладання історії в українських школах непогано було б звернути увагу саме на такий підхід до історії та історіографії, продемонструвати готовність до постановки подібних запитань і їх опрацювання. Це б відповідало вимогам нового часу. І в цьому для мене особисто набагато більше новизни, аніж у заміні культу особи Леніна культом особи Шевченка.
4.4. Результат використання навчальних посібників з історії?
Напрошується думка про те, що спосіб, з допомогою якого молоді люди зможуть зрозуміти й сприйняти власну історію, можна вважати результатом її зображення в навчальних посібниках.
На думку Бодо фон Борріза, навчальні посібники з історії є офіційною, перевіреною багатьма інстанціями, авторизованою в процесі досить складних процедур автобіографією нації[28]. Вище я зазначала, що залежно від історичної ситуації, співвідношення політичних сил чи пануючих суспільних блоків ця автобіографія може виглядати по-різному.
Не в останню чергу завдяки дослідженню «Молодь та історія»[29] вдалося з'ясувати, що вплив навчальних посібників з історії на свідомість молодих людей є не настільки значним, як вважалось досі авторами шкільних підручників та вчителями. Це ж стосується й України. Ірина Бекешкіна у згаданому вище дослідженні досить чітко вказує на те, що «... учні в Україні (а також і в Росії) більше довіряють історичним романам, ніж підручникам з історії»[30]. Таке скептичне ставлення вона поясняює тією обставиною, що за радянських часів шкільна історія настільки часто переглядалася, що почала сприйматись учнями дуже обережно. На думку Бекешкіної, такі швидкі зміни історичного світобачення мали своїм наслідком розуміння історії як чогось надзвичайно суб'єктивного, що може писатись або переписуватись як завгодно. Я цілком поділяю цей висновок Бекешкіної, проте дуже сумніваюсь у тому, що більшість українських молодих людей займає таку ж критичну позицію[31]. Те, що розповідається вчителями, сприймається учнями. А вчителі розповідають, як правило, згідно з навчальним планом. А в плані стоїть те, що написано в підручниках.
Історичні романи, продовжує Бекешкіна, порівняно зі шкільними підручниками не зазнавали таких відкритих і частих змін у своїй інтерпретації. А якщо й так, то учні вважають їх принаймні набагато цікавішими![32]
Саме тут можна запропонувати одне з можливих пояснень присутності «пафосу» в учнівських творах: дія романів і розповідей зосереджена навколо долі головних героїв. Вони показані, як правило, у всій повноті своїх відносин та зв'язків і спонукають читача до ототожнення себе з ними. При цьому для аналізу майже не залишається місця, хіба що зацікавлений в ньому учень міг би вдатись до додаткового опрацювання роману з допомогою документальних джерел у процесі читання чи після того, як роман прочитано. Проте хто сьогодні це робить?
4.5. Чи потрібні молодим людям герої?
Я не випадково сказала про вік школярів і школярок, які написали твори. Це все молоді люди, у яких формується особистість. Цей факт наштовхнув мене на думку звернутися до робіт Еріка Еріксона[33] та Еріха Фрома[34], зокрема щоб з’ясувати, що вони думають про молодь як про життєвий період індивідуального розвитку, коли формується внутрішній світ людини.
З'ясувалось, що герої, ідеали, моделі є тими необхідними явищами, котрі супроводжують процес формування особистості[35]. У типовому випадку ці явища поступово втрачають своє значення, коли людина стає дорослою, проте вони все ж зберігають певний вплив.
За твердженням Фрома, пересічна людина все життя залишається під впливом ідеальних образів. Це явище він обґрунтовує впливом зовнішніх (бідність, негаразди, хистке матеріальне становище і безпорадність) та суб'єктивних психологічних чинників (страх, сумніви, доклінічна депресія, відчуття безсилля та невротичні чи напівневротичні феномени). Інколи звичка пов'язувати своє життя з якимось кумиром може стати небезпечною, якщо раптово змінюються життєві обставини і порушується психологічна рівновага відносної задоволеності. «У суспільному житті такими травмо-небезпечними подіями можуть стати, наприклад, важкі економічні кризи, що зумовлюють масове безробіття, галопуюча інфляція, стан глибокої зневіри (...) чи війни»[36]. Це все ті моменти, від яких особливо потерпає якраз переважна частина населення України після здобуття нею незалежності.
Чи можна подолати залежність від кумира, і якщо так, то яким чином? Фромм дає на це запитання наступну відповідь: «Відчуття безсилля та потреба в кумирах зменшуються в міру того, наскільки людині вдається завдяки власним діям впливати на своє життя»[37]. Іншими словами, життя в умовах, в яких не існує жодного шансу змінити щось своїми власними діями, і є тим сприятливим середовищем для кумирів та героїв, в якому помітно зростають їхня сила і вага. У підсумковій частині Фромм називає ті суспільні та індивідуальні чинники, які слід змінити, щоб сприяти подоланню залежності від кумирів: «... потрібно покласти край експлу-атації, що зробить зайвим подальше існування ідеологій, які її виправдо-вують і які вводять в оману людей; кожній людині слід надати можливість жити в умовах, вільних від насилля і маніпуляцій, причому зробити це з дитинства; необхідно сприяти розвиткові стимулюючих впливів, що дасть можливість людині максимально проявити усі притаманні їй здібності. (...) Індустріальне суспільство з капіталістичною чи соціалістичною орієнтацією не сприяє подоланню цього «ідолопоклонницького потягу», а навпаки, поглиблює його»[38].
Молоді люди перебувають у пошуку орієнтирів чи то на ниві історії, чи в інших сферах суспільного або особистого життя. Саме в їх середовищі, але не лише в ньому, існує бажання довідатись про своє власне Я, про свій родовід, про свою приналежність. Як засвідчує приклад тих творчих робіт, що розглядались в цій статті, учні часто намагаються віднайти такі орієнтири в постатях героїв, взірців чи кумирів. Але в чому полягає цінність таких орієнтирів, коли вони ведуть прямісінько до нового духовного рабства, нової внутрішньої залежності та консервації власної безпорадності?[39]
Люди, які укладають рекомендації для занять з історії, приймають рішення, пишуть навчальні посібники, готують учителів і займаються підвищенням їхніх кваліфікацій, які самі викладають історію, беруть на себе велику відповідальність. Вони покликані допомогти молодим людям у пошуку життєвих орієнтирів і одночасно мають запобігати їхній залежності від героїв чи кумирів, котрі утверджують націоналізм, расизм або сприяють їм.
5. ПІДСУМКОВИЙ КОМЕНТАР
Замість узагальнюючого коментаря хотіла б, насамкінець, навести вислів Володимира Короленка, що, на мою думку, дуже добре вписується у зміст викладеного мною: «... Після всього цього я сказав собі, що заповідь «Не сотвори собі кумира» є великою істиною і що народу, як ми його часто собі уявляємо, єдиного і неділимого, зі своїм неповторним обличчям, взагалі не існує. Зате є мільйони людей, добрих і злих, благородних і підлих, симпатичних і несимпатичних. І я вірю, що саме в цих мільйонних масах дедалі глибше утверджуються добро і правда. Служити слід добру і правді. Якщо при цьому йдеш разом з масами (що інколи трапляється), то це добре. Але якщо залишаєшся на самоті, то не потрібно розгублюватись. Єдиною рушійною силою усіх наших дій повинна залишатись совість, а не кумири»[40].
[1] Ці принципи є досить незвичними для тої традиції, що усталилась в Україні (і, напевне, в інших країнах перехідного періоду). Адже тут, зазвичай, практикується компілювання заданої літератури, пряме зазубрювання великого масиву матеріалу, практична цінність якого вельми сумнівна, та заучування напам'ять. Олімпіади проводяться на тих же засадах: найкращим стає той, хто демонструє знання розширеної шкільної програми.
[2] Це було продумане рішення. Існувала певна упередженість з боку південних та східних областей України. Вони висловлювали підозру, що цей конкурс є націоналістичною акцією, ініційованою Західною Україною, а мета конкурсу начебто полягає в тому, щоб переписати або написати заново історію країни, значно «українізувати» її.
[3] Фундація імені Кьорбера в рамках проекту EUSTORY сприяє створенню європейської мережі конкурсів з історії для підлітків, які займаються науковою і пошуковою роботою. Ця робота, до якої залучено й експертів, полягає не лише в осмисленні того, якими можуть бути майбутні здобутки спільної європейської історичної науки, а й в допомозі та практичній підтримці тих людей, які зацікавлені у розбудові системи конкурсів з історії і хотіли б знати, «як це можна зробити». EUSTORY збирає організаторів конкурсів з історії для обміну досвідом і сприяє організації зустрічей лауреатів з обговоренням найцікавіших для молоді питань.
[4] Усі твори написані англійською або німецькою мовою. Це було однією з умов конкурсу, оскільки під час семінару спілкування буде здійснюватись або німецькою, або англійською мовами. Перелік учасників і назв робіт наводиться наприкінці статті в списку літератури.
[5] Пор. з цього приводу: Erikson, Erik H: Childhood and Sociaty, New York, 1950, 1953; Ders.: Identity and the Life Cycle, New York, 1959; Fromm, Erich: Die Entdeckung des gesselschaftlichen Unbewussten. Zur Neubestimmung der Psychoanalyse, Hrsg v. Rainer Funk // Schriften aus dem Nachlass, Bd. 3, Weinheim/Basel (Belz), 1990); [X. Ерік Еріксон. Дитина і суспільство. - Нью-Йорк, 1950, 1953; той же автор: Ідентичність і життєвий цикл. - Нью-Йорк, 1959; Еріх Фромм. Відкриття суспільно неусвідомленого. До питання про нове визначення психоаналізу. - У кн.: Творча спадщина / За ред. Райнера Функа. - Т. 3. - Вайнгайм/Базель (Бельц), 1990].
[6] Каневська Ірина. Кіровоград - перлина степу. - Кіровоград, 1999.
[7] Галько Юля. Я хочу повернутись в Україну. - Червоноград/Львів, 1999.
[8] Руденко Інна. Скарби моєї країни. - Гродівка/Донецьк, 1999.
[9] Там само.
[10] Галько Юля. Я хочу повернутись в Україну/ Львів, 1999.
[11] Руденко Інна. Скарби моєї країни. - Гродівка/Донецьк, 1999.
[12] Рудєнко Інна. Скарби моєї країни...
[13] Сергеєв Демид. Боротьба українських козаків проти турків і татар. - Севастополь, 1999
[14] Галько Юля. Я хочу повернутись...
[15] Усі цитати з твору: Палієва Оксана. М. Грушевський - вірний син свого народу. - Сміла/Черкаси, 1999.
[16] Рудєнко Інна. - Зазн. праця
[17] Всі цитати з твору: Сергеєв Демид. Боротьба.., зазн. праця.
[18] Я й сама усвідомлюю непереконливість цього висновку, оскільки відразу ж можна знайти чимало прикладів на противагу йому. Числа, дати, факти самі по собі не є засобом запобігання творенню легенд та міфів. Однак, коли йдеться про держави Східної, Південно-Східної чи Центрально-Східної Європи, що переживають процес змін, то такий підсумок просто напрошується з огляду на ту питому вагу міфів і легенд в оповідях про становлення своєї нації, яка відразу ж кидається у вічі західному спостерігачеві.
[19] Далеко не унікальний процес, адже після воєнних, політичних, соціальних змін переможці завжди писали історію своїх перемог та їхніх причин. Таким чином вони здійснювали якщо не нове, то принаймні інше тлумачення історії, з більш чи менш кривавими наслідками для переможених. Навіть якщо зміни й не лежать на поверхні, як, наприклад, після парламентських виборів, коли на зміну партії, що тривалий час утримувала владу, приходить інша, навіть тоді досить швидко розгортається дискусія навколо тлумачень і пояснень, навколо змісту понять.
[20] Bekeshkina Irina. Ukraine: Youth in the Transitional Society. Angvik Magne, Bories Bodo. (Hg.) // Youth and History: A Comparative European Survey on Historical Consciousness and Political Attitudes among Adolescents.-Vol. A: Description.-Hamburg (-Edition Korber-Shithing), 1997.-S. A275-A278;; [Бекешкіна Ірина. Україна: молодь в перехідному суспільстві // Молодь та історія: Порівняльний європейський огляд історичної свідомості та політичних поглядів підлітків / За ред. Магне Ангвіка, Бодо Борріза. - Т. А: Описова частина. - Гамбург (вид-во фундації Кьорбера), 1997. - С. А 275 - А 278].
[21] Там само. - С. А 275
[22] Там само. - С. А 275
[23] В основу покладено прислів'я про місію вчителя «нести учням світло знань, а не просто заповнювати пустоти в їхній голові», причому йдеться саме про світло, а не про багаття із соломи, яке спалахує на мить.
[24] Так, Лев Копелєв у романі «І сотворив собі кумира. Роки навчання комуніста», опублікованому в 1996 р. в Геттінгені (Штайдл), перше видання якого німецькою мовою побачило світ у 1979 р., пише, як у підлітковому і юнацькому віці він, спочатку внаслідок конфлікту поколінь, повстав проти авторитетів світу дорослих і орієнтувався на взірці, які були протилежними їм. Після перемоги жовтневої революції він належав до числа комуністів з глибокими переконаннями, а в 30-ті роки в якості пропагандиста брав участь у боротьбі проти голоду на Україні. Дійсність, що відкрилась його очам, він тлумачив з опорою на свої ідеали та взірці, намагався не завдати шкоди священному для себе образу кумира. 50- чи 70-річний Копелєв робить спробу спрямувати свій погляд у минуле і з'ясувати зрештою для себе мотиви власної поведінки, процеси самообману, витіснення із свідомості образу кумира та механізми творення цього образу і його демонтажу. Своє власне, досить різноаспектне бачення, він додатково підкріплює архівними матеріалами (публікаціями з газет, циркулярами для внутрішнього користування, указами тощо). Вражає прямота, з якою автор підводить риску під власним минулим і визнає насамперед власну вину: «Від минулого втекти неможливо. А тому необхідно згадати все, що з нами трапилось. Без жодного приховування чи напівправди. Потрібно постійно знову і знову осмислювати і те, що лишилось далеко позаду, і те, що трапилося щойно». (Зазн. праця. - С. 414).
[25]Інші ровесниці із Західної Німеччини кінця 60-х - початку 70-х рр. згадують подібне ставлення до Рози Люксембург, Мао Цзедуна, Маркса, Енгельса, Леніна.
[26] Про те, яким важким, виснажливим і тривалим може бути такий процес самоутвердження й безпощадного викриття, про спробу відшукати власну істину, йдеться у романі «Deviazione» італійської письменниці Мандадорі Едіторе, який видано у Мілані 1979 р.
[27] Христина Мисичук. Мої міркування про те, як писати есе. - Львів, 1999. 220
[28] Борріз, фон Бодо. Зображення голокосту в німецьких підручниках для школи. Доповідь від 07.07.1999, прочитана в університеті міста Гамбург, цитується за записами автора.
[29] Angvik Magne/Borries, Bodo v. (Eds.): Youth and History. A Comparative European Survey on Historical Consciousness and Political Attitudes among Adolescentes. Vol. A: Description, Hamburg (edition Korber Stiftung), 1977; [Молодь та історія: Порівняльний європейський огляд історичної свідомості та політичних поглядів підлітків / За ред. Магне Ангвіка, Бодо Борріза. - Т. А: Описова частина. -Гамбург (вид-во фундації Кьорбера), 1997.
[30] Ірина Бекешкіна. Україна: Молодь у перехідному суспільстві... - С. А 275
[31] Під час викладання німецької мови як іноземної мені ,щоправда, довелось зустрітись з досить-таки прагматичним підходом до навчальних посібників та їхнього змісту. Так, зокрема, при вивченні теми «Ленін і діти» у шкільному підручнику російської авторки Бім з ідеологічних міркувань текст для читання не використовувався, зате опрацьовувалась лексика і граматика.
[32] У непрямій формі Бекешкіна дає зрозуміти, про які саме історичні романи йдеться. Очевидно - це оповіді про «видатних осіб» та «доленосні події» минулого. З точки зору проведеного опитування саме цим і можна пояснити вибір тем тих учнівських творів, які я мала змогу переглянути
[33] Erikson, Erik H: Childhood and Society, New York, 1950, 1953; Ders.: Identity and the Life Cycle, New York, 1959;[X. Ерік Еріксон. Дитина і суспільство. - Нью-Йорк, 1950, 1953; той же автор: Ідентичність і життєвий цикл. - Нью-Йорк, 1959].
[34] Fromm, Erich: Die Entdeckung des gesselschaftlichen Unbewussten. Zur Neubestimmung der Psychoanalyse, Hrsg v. Rainer Funk // Schriften aus dem Nachlass, Bd. 3, Weinheim/Basel (Belz), 1990); [Еріх Фром. Відкриття суспільно неусвідомленого. До питання про нове визначення психоаналізу // Творча спадщина / За ред. Райнера Функа. - Т. 3. - Вайнгайм/Базель (Бельц), 1990].
[35] «Пересічна людина відчуває в собі (...) глибокий потяг до віри у всесильну, всемудру істоту, яка може допомогти всім. (...) Такі «магічні помічники» можуть набувати будь-яких форм релігійних кумирів, природних стихійних сил, інституцій чи груп (як, наприклад, держава чи нація) (...). Я пропоную називати всі ці фігури загальним поняттям «кумири». Кумир - це саме та фігура, на яку людина переносить свої власні можливості і сили. Чим потужніший кумир, тим духовно біднішою стає людина. Контакт із самим собою можливий лише через контакт з кумиром». Див.: Еріх Фром. Відкриття ... - С. 64 і далі.
[36] Там само. - С. 68.
[37] Там само. - С. 76.
[38] Еріх Фром. Відкриття... - С. 78.
[39] У Федеративній Республіці Німеччині внаслідок реформи 1968 р. спостерігався різкий відхід від великих імен, значних подій і перенесення центру ваги на соціальну історію та історію повсякдення. Звичайно ж, у результаті цього історія втратила для молодих людей якусь частку своєї привабливості і стала звичайним шкільним предметом. Я не вважаю це трагедією. Як і Жак Преве, я дотримуюсь думки, що щасливим людям не потрібна історія.
[40] Цит. за працею: Лев Копелєв. І сотворив собі кумира ... - С. 415.