Cуспільне значення історико-пошукової роботи школярів на прикладі програми Всеукраїнських конкурсів учнівських пошукових робіт "Слідами історії"
Станіслав Кульчицький,
доктор історичних наук,
професор, голова Кураторіуму конкурсу.
Україна переживає стан трансформації суспільства – з тоталітарного на громадянське. Ліквідація тоталітарної форми влади не забезпечила безпосереднього переходу до громадянського суспільства. Залишки тоталітаризму ще існують в економічному житті і у свідомості людей. Велику роль у формуванні громадянина демократичного суспільства відіграє виховання в загальноосвітній школі, передусім – виховання історією.
У країнах, які визначають темпи і якісні параметри розвитку людської цивілізації, вихованню історією надається особливо важливе значення. Тим, хто вступає в життя, історична освіта допомагає засвоїти загальнолюдські і національні цінності, зрозуміти оточуючу дійсність, здобути упевненість у завтрашньому дні. Ще давні римляни називали історію учителькою життя. У Німеччині, де історична наука користується підвищеною увагою, функціонує єдиний в світі науково-дослідний інститут підручників з історії.
В українській школі викладання історії пов’язане з великими труднощами. З одного боку, немало громадян старшого віку вимагають, щоб школа навчала їх онуків за звичними для них підручниками і програмами. Відмову від історичних міфів вони сприймають як зловмисну акцію. З іншого боку, в школі поширилися підручники і посібники, перенасичені міфами антирадянського змісту.
За цих умов стає особливо ефективним виховання стає формування історичної культури старшокласників засобами позакласної роботи. Вдалою у цьому напрямі є діяльність Всеукраїнської асоціації викладачів історії і суспільних дисциплін "Нова Доба", яка започаткувала, починаючи із 1997 року, регулярну програму учнівських історичних конкурсів „Слідами історії”.
Проект дістав підтримку керівництва Міністерства освіти і науки України, а також цілої низки освітніх установ в різних регіонах України.
До учасників кураторіуму, опікунської ради конкурсу, залучені автори шкільних підручників і програм з вітчизняної історії, іноземні фахівці, представники Міністерства освіти і науки України.
Істотне значення має інформаційна підтримка Всеукраїнського конкурсу газетами "Освіта України", та "Освіта", тижневиком "Історія України", журналами "Історія в школах України", національною радіокомпанією України, низкою регіональних ЗМІ.
Темами історичних конкурсів у минулих роках були такі:“Історія моєї школи”(1997-98 н.р.), Історична пам’ятка – спогад, застереження, пізнання” (1999-2000 н.р.), “ХХ століття. Доля людини” (2001-2002 н.р.). І цього навчального року оголошено про початок нового вже четвертого конкурсу на тему: „Дорогами життя. Міграції в історії України”.
Керуючи роботою оцінювальної комісії по визначенню переможців конкурсів „Слідами історії” я кожного разу маю можливість детально ознайомитися із великою кількістю учнівських пошукових робіт. Як виявляється, вони є чудовим джерелом для вивчення та аналізу історичної епохи.
Американський історик, у минулому дисидент з оточення академіка Сахарова Олександр Бабьонишев, який уже тривалий час працює в Гарвардському університеті (серед істориків він відомий під псевдонімом П.Максудова) надіслав мені книгу "Россия: вчера, сегодня, завтра". Група американських істориків і політологів відібрала в саратовських ліцеях і школах кращі твори такого змісту з випускних екзаменів на атестат зрілості. Виявилося, що такі твори є повноцінним історичним і соціологічним джерелом. Вони дають можливість побачити, що робиться в головах покоління, яке вступає в життя.
Відтоді я з великою повагою ставлюсь до подібних (на жаль, нечисленних) публікацій. Як історичне джерело, вони не мають замінників. Матеріали конкурсів "Слідами історії" якраз і є джерелом такого типу. Дозволю собі зупинитися на короткій характеристиці перших двох конкурсів, що проводились на тему: „Історія моєї школи” та „Історична пам’ятка – спогад, застереження, пізнання”.
Працюючи над історичним пошуком, учні заглиблювалися в досить глибоке минуле, у ньому знаходили вражаючі деталі, завдяки яким історія ставала для них рельєфною, об’ємною, наповненою живим змістом. Використовувалася пам’ять дорослих членів сім’ї, які чули розповіді своїх батьків і дідів про школу. Інколи діти брали на озброєння матеріали архівів та музеїв.
Історики-професіонали видали немало документальних свідчень і написали багато праць на тему голодомору 1932-33 рр. в українському селі. Однак не менш цінними виявилися вражаючі свідчення учнів колективного твору "Нарис з історії Плисківської школи" (Вінницька обл.) про роботу шкільної їдальні в рік голодомору.
Історію масових репресій 30-х рр.. в Україні доповнює свіжими відомостями група учнів Житомирської школи №32. У 1937 р., коли в один день чекісти заарештували цілу групу педагогів разом з директором школи, всі старшокласники зібралися на збори, а потім організовано вирушили вулицями міста до будівлі НКВС, щоб визволити своїх учителів. Незабаром учителі повернулися до школи.
У цьому творі вражає епізод, пов’язаний з долею учня Олександра Якубця, який під час окупації Житомира став партизаном. Схоплений гестапо, він за 39 днів катувань не назвав жодного прізвища і був повішений на центральній площі міста.
Одним з кращих в конкурсі став твір учениці Академічної гімназії м. Львова Христини Музичу "Кам’яні одкровення". В центрі його – доля трьох старшокласників – членів Організації українського опору, які вели агітацію проти виборів до Верховної Ради СРСР в січні 1947 р. "Щоб історію сприйняти як те, що було насправді, – каже тепер уже студентка філософського факультету Львівського університету Христина Музичук, – потрібно, щоб вона була "прив’язана до тебе", щоб ти міг побачити, торкнутися її".
Матеріали конкурсу "Історична пам’ятка – спогад, застереження, пізнання" дали можливість ознайомитися із світосприйняттям кращих представників молодого покоління, тобто тих, хто визначатиме долю країни через два десятки років. Заради цього варто влаштовувати такі конкурси.
Для 15-річної Ганни Голяк, яка живе в селі Гординь, Самбірського району на Львівщині, наше суспільство не дуже привітне. Воно уявляється дівчині нестабільним, напруженим, заполітизованим. Вона бачить в житті конфронтацію, ворожнечу, озлобленість. Працюють й досі більшовицькі постулати: "Більшість завжди права", "Хто не з нами, той проти нас", "Хто не здається, того знищують". Тож справедливим для Ганни стає такий смутний висновок: "Домінує в нас не дух творчості, а руйнування, не будівничі ми, котрі активно міняють лице рідної землі, а скоріше пасивні спостерігачі в театрі абсурду, яким найбільше розходиться про декорації (пам’ятники, атрибутика, кольори), а не про зміст (піднесення економіки, суверенітет)".
Харківський учень Олег Сухоруков від ідеї пам’ятника переходить до більш узагальненої, справді філософської ідеї: наскільки людям властиво героїзувати тих діячів, які тепер популярні. Він робить спостереження, з яким важко не погодитися: "Вже сьогодні в багатьох підручниках зазначається, що Шевченко чи Грушевський проявили себе не лише у притаманних саме їм сферах життя, а ще й були видатними філософами та соціологами, політологами, та етнологами, економістами і таке інше, і це лише початок вже відпрацьованого сумного шляху перетворення людини на ідола.".
Як автор підручників, цілком сприймаю рекомендацію цього учня:
"Тож будьмо відповідальнішими перед іншими та, в першу чергу, перед собою". Все-таки, у шкільних підручниках нового покоління залишається тенденція малювати політичних діячів однією фарбою, замість того, щоб дати не по роках розумним дітям рельєфну картину минулого.
Так виховувала епоха, в якій ми прожили основну частину життя. Минуле не можна переосмислити одразу і цілком. Звертаю увагу на вираз Олега: "відпрацьований сумний шлях". У західному світі історичні діяння і гідні осуду вчинки Білла Клінтона або Гельмута Коля розрізняються, кожному дається об’єктивна оцінка. Нам ще довго доведеться вичавлювати з себе тоталітарний спосіб мислення.
Харківський учень Дмитро Ус, якого теж запросили до участі уроботі Круглого столу, захищає пам’ятники В.І.Леніну, і у цьому захисті висловлює парадоксальну думку: "Що там говорити, ленінські ідеї деякою мірою перетворені в життя його наступниками, кардинально змінили хід історії людства. Не відомо ще, чи знайшлася би яка-небудь держава, що могла б протистояти тоталітарній та ідеологізованій Німеччині в Другій світовій війні, як не більш тоталітаризована та ідеологізована держава - Радянський Союз, започаткована Леніним". Ця думка, звичайно, помилкова, але треба переосмислити історичний процес кардинальним чином, щоб помилка вийшла на поверхню. Такі зовнішньо переконливі судження становлять основу всієї радянської концепції історії. На жаль, не з власної вини цей харківський хлопець входить у життя з багажем, який призначався попередньому поколінню. Будемо сподіватися, що життя навчить його цінностям, що йдуть з його глибин.
Учень чернівецького ліцею Роман Онуфрик спромігся у невеликому творі афористично показати весь плин XX століття в Україні. Точкою відліку він обрав клумбу з незабудками на центральній площі Чернівців. Ця клумба фігурує і у творах інших чернівчан. Вона ніби символізує перехідний характер нашої епохи: порожнє місце чекає новий пам’ятник. Кому поклониться Україна на порозі нового століття? Роман Онуфрик знайшов яскраві і переконливі вирази, щоб змалювати той пам’ятник, що стояв на центральній площі, коли починалося найбільш страхітливе в українській історії століття. Це - Хрест Пієта, пам’ятник Чесного Хреста: "Під великим білим хрестом скорботна Богоматір тримає у тендітних руках страждальця".
Не можна не процитувати дальших роздумів учня, які оправляють тим більше враження, що ми вже знаємо всі пам’ятники, які зміняли один одного у центрі багатостраждальної буковинської столиці: "Вважаю, що саме Хрест Пієта був своєрідним лакмусовим папірцем настроїв тогочасного суспільства, найяскравішим і найправдивішим виявом суспільної воді, бо об’єднував погляди, прагнення, мрії і простолюдина, і людини багатої, бо на християнські свята і той, і другий приходили сюди з родиною вклонитися Богоматері у світлій вірі, що захистить, оберігатиме й додасть наснаги на день прийдешній".
Хрест Пієта на площі Ринок знесли, щоб поставити монумент румунського піхотинця з прапором і гвинтівкою в руках. Його вітала вдячна дівчина у національному одязі - Буковина. Румунського піхотинця з дівчиною замінила зроблена з рейок гігантська червона зірка, обтягнута кумачем, а незабаром на її місці з'явився бюст Йосифа Сталіна. Через кілька місяців чернівчани вже побачили на площі бюст Адольфа Гітлера. Потім його знову замінили погруддям Сталіна. Далі на цьому місці було зведено пам'ятник Леніну, який простояв найдовше — майже чотири десятиріччя. З вересня 1991 р. місце залишається порожнім...
На одній сторінці книги „Історія очима юних” друкуються твори учениці школи села Раштівка Староконстянтинівського району на Хмельниччині Богданни Мельник і учениці кременчуцької школи Тетяни Резниченко. "У минуле я боюсь заглядати Я не бачу там світла. От і гадаю, чи є ще такий гарячий, нестримний, так і хочеться сказати, напівдикий народ (вибачте!), як ми? Нам би все руйнувати, нищити, не задумуючись жити одним днем, спалювати за собою всі мости", – пише Богданна. "Вважаю, що немає майбутнього у тієї країни, що забула чи зневажливо ставиться до свого минулого" — зауважує Тетяна. Чи змусить їх життя обрати з цих двох полярно протилежних суджень єдино вірне?
Кому встановлювати пам'ятники? Це питання хвилює багатьох, і діти відповідають, кожен по-своєму. Житель села Северинівки Жмеринського району па Вінниччині Максим Кучинський переконаний, що не можна встановлювати пам'ятні знаки політичним діячам сьогодення. Учениця лисичанського ліцею Тетяна Колесникова рекомендує потурбуватися про тих, хто загинув у війнах, тому що такі пам'ятники потрібні живим. Вона наполягає на тому, що всі, хто загинув, мають право на пам'ять живих – і воїни Радянської армії, і вояки Українського опору. Тетяна зауважує, що її дідусь розповів їй про забуте кладовище німецьких солдатів біля її школи і робить такий висновок: "Хай би пам’ять про загиблих німців була б відзначена меморіальною дошкою чи якоюсь іншою відзнакою. Бо Європа - це наш спільний дім".
Майже в усіх творах звучить тема громадянської злагоди. Учениця школи №12 м. Свердловськ на Луганщині Вікторія Дем’яненко пише: "Проявляючи повагу до поглядів інших, навіть не поділяючи їх, ми показуємо рівень своєї культури, інтелігентності та й, зрештою, готовність жити в незалежній державі.". Вона закликає не руйнувати будь-яких пам’ятників, тому що деякі з них залишаться важливими для певної кількості людей у нашому суспільстві. "Спробуймо зрозуміти душевний біль тих, – пише вона, – для кого ці постаті стали одухотвореними цінностями їх світогляду".
Учениця харківського ліцею "Професіонал" Катерина Романова закликає до поступовості і повільності у перейменуваннях вулиць, знесенні пам’ятників, які не мають художньої цінності, переписуванні підручників з історії. Вона хоче "не зачепити рани старшого покоління". Це – теж зразок прагнення до громадянської злагоди, але така позиція, мабуть, шкідлива, передусім для покоління, яке входить у життя.
Сотні учнівських творів, які з’явилися завдяки конкурсу "Слідами історії" – цінне історичне джерело, з яким дослідникам нашої епохи треба буде працювати у майбутньому. Я торкнувся лише невеликої частки тих ідей і суджень, висловлених в цих творах. Кінцевий висновок, який можна зробити, аналізуючи твори нашої молоді, такий: Україна має майбутнє!